Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка "Украдене Щастя"

Хто краде наше щастя і навіщо?

У фестивалі «Мельмопомена Таврії» взяв участь і Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка, включивши у фестивальну програму свою вже відому виставу «Украдене щастя». 

У постановці режисера Дмитра Богомазова ця вистава є історією про три знедолені душі, що намагаються віднайти своє колись украдене щастя. Микола (Олександр Ярема), отримавши, здавалося б, подарунок долі - вродливу, молоду дружину, сподівався, що втримає це щастя надовго у своїх руках. Проте він не очікував, що воно буде настільки скороминучим та і більше нещастям, ніж навпаки.  Михайло (Андрій Самінін) втратив своє щастя, коли від нього забрали його кохану. Тож він охоче користується можливістю повернути собі своє. Анна (Тетяна Міхіна) знесилена від подвійного нещастя - розлука з коханим( а також його вигадана смерть) та обов'язок жити з нелюбом. 

Ще на початку вистави, коли на сцені видніється величезний завалений хрест, глядач розуміє,  що ніякого щастя тут нікому не буде. Ця надія на щось світле одразу відбирається не тільки у глядача, а і у самих героїв - всі вони вже поставили хрест на своїй долі. 

Коли когось з нас вражає стріла горя у саме серце, це надто впливає на психіку та сильно змінює світосприйняття того, з ким це сталося. І намагання врятувати своє щастя змушує людину впадати у крайнощі. Глибокий психологізм був закладений Іваном Франком в кожного із головних героїв цієї п'єси. І доволі влучно це було втілено акторами.

Олександр Ярема, Андрій Самінін та Тетяна Міхіна працюють у цій виставі як один злагоджений механізм, не перетягуючи ковдру трагічності на себе. Їх герої ніби розуміють, що всі вони пливуть в одному човні під назвою «горе», хоч і намагаються схопитися та утримати щастя -кожен своє. 

Микола у виконанні Олександра Яреми з невпевненого хлопчиська у душі перетворюється на старого, який вже не бачить жодного сенсу у своєму житті, а від того впадає з крайності у крайність. 

Спостерігати за психологічними змінами Михайла ж більш складно, адже він постає перед глядачем вже у другій своїй психологічній фазі. Яким він був тоді, коли його розлучали з Анною, ми можемо уявити лише з оповідей інших героїв. Проте Андрій Самінін демонструє явну деградацію нервової системи свого героя. Із запального хлопця, що любить справедливість він перетворюється на чоловіка, якого здибала не лише воєнна, а й життєва контузія. Адже найболючіші його травми – сердечні. Нервово він хапається за усі можливості повернути собі своє украдене щастя, немов би відчуваючи, що його можуть вкрасти знову. Його манера поведінки нагадує відомий вислів «перед смертю не надихаєшся». Як знав...

Палітра емоційних станів Анни найбільш яскрава у цій виставі. У виконанні Тетяни Міхіної це надзвичайно складна та багаторівнева героїня. З одного боку – вона є щастям обох чоловіків (Миколи та Михайла), з іншого – для себе вона тим щастям бути не може. Але з появою Михайла вона відкидає усе – свій сімейний стан, осуд суспільства та голос свого страху. Вона віддається в руки своєму щастю. І вже з того моменту її не впізнати – більше нема знесиленої, залежної від думки інших та скореної долі Анни. З’являється жінка, яка нарешті може любити і віддавати свою любов, а не тримати її в собі, як пташку в зачиненій клітці. Її жар-птиця вилітає на волю. Та чи на довго?

Вистава Дмитра Богомазова – є цілковито акторською виставою, адже весь сенс, весь драматизм та психологізм п’єси Івана Франка на сцені, немов атланти, тримають троє акторів – виконавці головних ролей. Саме вони відповідають на питання – хто і чому краде наше щастя і стають прикладом того, до чого може призвести боротьба за втрачене. Від долі не втечеш. 

Автор тексту – Ткач Маргарита, студентка 4 театрознавчого курсу Національного університету ім. І.Карпенко-Каорого.